koshchey (koshchey) wrote,
koshchey
koshchey

Політв’язень Ганна Сінькова


Хлопців-патріотів уже всіх пересаджали. Тепер взялися за дівчат. Вперше в історії новітньої України з‘явилася дівчина-політв‘язень. Звати її Ганна Сінькова.

Аня, відома в патріотичних колах під псевдо «Ганна Лисиця», - тендітна, вишукана дівчина із бездоганним естетичним смаком. Дівчина із надзвичайно інтелігентної родини, випускниця журналістського факультету слов‘яно-грецього колегіуму при Славістичному університеті, вона радше не журналіст, а митець.

Пише оповідання, п‘єси, вірші. Грає на фортепіано та гітарі, співає власні пісні. Займається художньою фотографією (навесні мала бути її перша, авторська виставка). Разом із іншими київськими митцями Аня готувала нові проекти. Які могли б стати в один ряд із найкращими зразками сучасного європейського арту. Аня завжди була у вирі національної боротьби. Вона – член таких організацій, як «Соловецьке братство», «Меморіал ім. В. Стуса», «Спілка театральних діячів України», «Всеукраїнське об‘єднання студіюючої молоді «Зарево».

Перший «акт непокори» дівчина здійснила, будучи ще ученицею старших класів: під час Помаранчевої революції, попри сувору заборону вчителів, разом із подружками втекла на Майдан. Згодом Аня познайомилася з різними патріотичними організаціями. З усіма була в дружніх стосунках, знала та підтримувала зв‘язок із безліччю молоді.

У 2008 році підготувала та презентувала серйозне дослідження про утиски українців у Криму. В 2009 брала активну участь у діяльності руху за тотальну люстрацію «Геть усіх!» Була одним із журналістів-волонтерів, що висвітлювали діяльність компаній, які обкрадають онкологічну галузь України, залишаючи тисячі хворих на вірну смерть.

З 2010 Аня бере участь в усіх акціях проти антиукраїнської політики влади. Була одним із організаторів та найактивнішою учасницею акції проти свавілля міліції, коли вбили студента Ігоря Індила. Не пропустила жодного дня Податкового майдану.

Тепер її судять за «осквернення» язичницького стовпа, який дехто називає «обеліском невідомому солдату» - пам‘ятника перемоги Колими над Бухенвальдом.

Колись ми з Анею розмовляли про небезпеки чесної журналістики. «Знаєш, - казала вона, - цим варто займатися. Навіть якщо на тебе чекає доля Гонгадзе». Вона пристрасно вірила в те, що робила. У те, що слова важать надзвичайно багато – і словом можна змінити людину і світ навколо. У те, що мистецтво – засіб до пробудження людини. До змушення її мислити, відчувати, обирати. У те, що Україна має бути сильно та славною. У те, що заради цього варто жити і класти на це усе своє життя. І не дивно. Історія її родини тісно пов‘язана із трагічними сторінками української історії.

Її прапрадіда репресували та вивезли на Соловки разом із родиною, де він і загинув. Прадід брав участь в обороні Києва. Він прожив довго, тому Аня не з книг і не з фільмів, а зі слів учасника знає, що таке війна. І ким і коли ставилися ті «обеліски слави». І що саме вони – ці обеліски – осквернення пам‘яті справжніх захисників Вітчизни, що гинули на фронтах Другої світової.

А вчинок Ганни, який трактують як «наругу над могилою», прадід-фронтовик, якого не кликали на святкування Дня перемоги, якому не давали жодних пайків, якого родина завжди лікувала власним коштом – однозначно схвалив би.


Джерело: http://www.bratstvo.info/bratstvo-text-23660.html

Так и хочется янычарам Кремль в Киеве построить!
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments